Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

– Е! він ще живе! – промовила жінка таким голосом, що в ньому чути було не то жаль, не то докір, – вона збиралася вже голосити по покійнику.

Розбиту голову обложили йому мокрими шматами, а самі поклалися спати.

Другого ранку пересвідчилися, що «хорий» справді не живе.

– Отто, вже убитий, вже не жиє! – говорили собі в хаті з відтінком якоїсь пільги.

Убійник курив цигаро і сидів на плоті. Прохожі здоровкалися з ним, і він здоровкався з прохожими. Ніхто не питав ні про що, кождий спішив до своєї роботи.

На дорозі явилися два жандарми. їх когутяче пір'я та лискучі багнети принадили товпу сільської гулящої дітвори.

Жандарми йшли просто до хати убитого. Один із них запитав убійника, що все ще сидів на плоті:

– А де ж той, що забив?

– Я не знаю! – відповів запитаний.

Другий жандарм запитав:

– А де ж сей, що вдарив?

– Ну, то се я! – була відповідь.

– Отже ж то ти забив?

– Я?

– Ну, а хто ж? Преці не я! Ти бив, ти забив!

– Я не бив – я йно раз ударив, бігме! От кум Петро бачили.

– Ну і що з того, що раз? Раз, але добре! Ходи сюди!

– То я його забив? – питав він не то сам себе, не то жандармів, злазячи з плота та підходячи до них.

– Так, небоже, підеш із нами до суду!

Убійникові заложено на руки кайдани. Здавалося, він немов зовсім не чув і не бачив тих ланцюжків. Стояв тихо, меланхолійно та шептав ледве чутно: «Нещастє, нещастє!»

В тій хвилі з хати вийшла жінка убитого. В руках двигала цебрик з кормом для свиней.

Коли побачила жандармів і скованого брата, кинула цебрик і хвилю стояла нерухомо. Нараз заломила руки і страшним якимсь нелюдським голосом зачала плакати за чоловіком і кидатись на убійника, що стояв недалеко.

Він попросив, щоб йому позволили ввійти в хату. Жандарми позволили. Убійник увійшов, укляк при тілі вбитого і молився довгу хвилю, не обтираючи сліз, що густо плили йому по лиці.

Вийшов. Йому наложили шапку на голову і посадили на віз.

До громади дітей прилучилися вже сусіди та поважні ґазди.

Кождому крутилися сльози в очах. Кождий щиро жалував за вбитим. Був се добрий приятель, зичливий, тверезий, роботящий чоловік.

– Тому, що його тепер везуть, – шибениці мало, – говорили собі всі голосно й тихо та громадою тиснулися в хату, щоби за небіжчика відмовити молитву…

В началі були лемури і т. д., і т. д.

Острів. В липні 1898

Катря Гриневичева

(1875–1947)

Народилася у с. Винники. Дитячі й шкільні роки минули у Кракові, тут Катря закінчила польську вчительську семінарію й розпочала писати польською мовою. А що у семінарії викладали також українську мову для тих учительок, які мали працювати в Галичині, то К. Гриневичева починає вивчати рідну мову. Зустріч з В. Стефаником схилила її до української літератури. Після закінчення семінарії К. Гриневичева повертається до Львова, де й прожила майже усе життя. Крім літератури, займалася редакційно-видавничою справою, стала однією з активних діячок жіночого руху в Галичині. Редагувала дитячий журнал «Дзвінок».

К. Гриневичева видала збірки «Легенди і оповідання» (1906), «Непоборні» (1926), історичні повісті «Шестикрилець» (1935) та «Шоломи в сонці» (1928), де описані події на Галицько-Волинській землі у ХІІ-XIII ст.

Дивна ніч

Ще досвіта вилетів вихор із свого гнізда у глибокому Бескиді і лютий, як те голодне вовчище, ганяв по розіграх, по кручах, плаях та дорогах. Десь там з Попової обочі струхнув віковічний камінь, на Довбушевім верху звалив старенезну ялицю, що ціле своє життя була там зачіплена одним кігтем за мох і скелю, порозмітав дочиста десяток, як не більше, пастуших колиб на Чорногорі.

Мало того, – кожній смереці по дорозі зірвав з голови ту білу снігову перемітку з рубцями аж червоними від сонячної заграви, добре, як не пообчмихував омлілого від стужі галуззя.

Йно що вилетів на царинки, як йому навперейми хатчина, така вбога, що мало не гола. Одно віконце в ній, та й то поранене, дверці в латках.

Загуляв вітер по шкалубинах, попід лавки, поміж пусті бербениці, залопотів у паперових квітках над богоугодником, зморозив до кості Юру чередаря, що там сидів край шибки і стругав ложки. Ще раз, другий облетів кругом хату і заспівав юнацької в напіврозвалених челюстях, відки висів копоть, як борода у цапа.

Юрина баба стулилася на печі гей мушка і заплакала:

– Ой, рве мою душу, Госпідку! Не сила моя! Коби хоч чим тепленьким занестися…

– Не гомоніть, бабо, може, надстане! – розважав її Юра. (В хаті ніде нічого…)

Баба замотала головою і запищала ще дужче:

– Коли мені май лекше тоді, Юрчику, як я галасую…

Обтесав Юра послідню ложку, дранку на плечі, шапку на вуха, побіг аж над сю ріку, оброслу ледом. Осторонь, почерез дорогу, учителева хата.

– Гафіє, гей! Відбери ложки!

Вийшла сама пані, винесла мисчину борошна.

– Гладкі твої ложки, Юро, погожі!

Роздякувався хлопчина, біжить. По твердій дорозі йде ляск, на серці так весело! А вітер чимдалі за дранку скубле, то праворуч, то ліворуч. Погерцював, скрутився – і пропав хто знає де!

Проміряв Юра ще одну, другу кучугуру, тільки б уже у хату, ватерку розкласти під гарячу страву, коли як не вискочить з завалищ під лісом той сам вітрисько, йно ще буйніший, ніби стокрилий, як не розмете муку світами!

Ні пилинки не осталося. Вилизав чисто.

Небо заволіклося сумерком, тільки над головою Юри моргала купка зірок. Ішов вечір, але який вечір! Вітер ніс сніг на Юрину муку, сипав мрич, як з курильниці, за смереками торчали чорні тіні.

Постояв Юра як хмільний, а далі поправив свою сиву жовнярську шапку, окутався тугіше, заков'язлі руки у рукави – і гайда! Здоганяє вітер.

– Віддай, нелюде, кажу тобі по-доброму!

Але вітер де-де!

Нічого не поробиш! Треба йти до відьми Хими на Сикитуру Вона